Форті-Майл ( — 40 миль, Ch’ëdäh Ndëk — ) — одне з найвідоміших і найстаріших поселень на канадському Юконі, наразі місто-привид. В українському перекладі воно найчастіше зустрічається під назвою «Сорокова Миля», що прижилося після буквального перекладу назви селища з англійської в оповіданні Джека Лондона «The Men of Forty Mile»  — «На Сороковій Милі».

Селище було засноване старателями 1886 року на південному березі річки Форті-Майл, де вона впадає в Юкон. Майже покинуте під час Клондайкської золотої лихоманки 1896—1899 років, селище надалі слугувало місцевому племені () і окремим мисливцям, рибалкам, було поліцейським і митним пунктом. Зараз цим історичним місцем співволодіють і розпоряджаються плем'я Тшондек-Гвечин і уряд Юкону (Канада).

Історія

Заснування

Територія Форті-Майл використовувалася канадськими індіанцями задовго до заснування самого поселення. У цьому місці проходив маршрут сезонної міграції оленів через річку Юкон. Індіанці полювали там на оленів карібу, а на річці Форті-Майл ловили арктичного харіуса. Археологічні дослідження виявили кам'яні знаряддя праці, датовані 300 років до н.е.

1874 року представники Комерційної компанії Аляски — і Альфред Мейо (Alfred Mayo) заснували факторію Форт-Релайянс, що розміщувалася вище по Юкону біля селища індіанців племені ген. Це була перша факторія у верхів'ях Юкону й відтоді стало традицією називати місця і річки за віддаллю від Форт-Релайянс. Саме тому Форті-Майл була так названа — і річка, і селище лежать на віддалі 40 миль (64 км) вниз по течії Юкону від Форт-Релайянс. Насправді від Форт-Релайянс до Форті-Майл 45 миль (72 км). Оригінальна назва річки мовою племені ген була Ch’ëdäh Dëk («Річка, що покрита листям»), яку старателі перекрутили на («Шітенда»). Перший білий дослідник цієї річки 1883 року назвав її «Конусні горби» (), але ця назва не прижилася.

Наплив старателів

У 1874-му році Артур Гарпер (), Джордж Фінч () і Фредерік Гарт () знайшли сліди золота у гирлі річки, яку пізніше назвали Форті-Майл. Вважаючи, що основні золоті поклади розміщені вище по течії річки, вони спробували пройти трохи далі, але місцеві індіанці їх застерегли, що попереду є глибокий каньйон, які важко перейти, і вони облишили свої наміри. «Якби ж вони таки піднялися трохи вище по течії, то історія цієї частини Юкону була би, без сумніву, зовсім іншою. Пройшло ще тринадцять років перед тим, як там знайшли значні поклади розсипи золота».

До 1886 року район гирла річки Форті-Майл двічі розвідувався старателями, але без особливого успіху. У вересні 1886 двоє старателів, Гаррі Медісон і Говард Франклін, послухавши поради , компаньйона Джека МакКвістена, піднялися на 37 км вище від гирла Форті-Майл і відразу натрапили на розсипи золота. Це були перші багаті золоті розсипи на Юконі. Новина про них відразу звабила багатьох старателів. Поспішаючи до Форті-Майл з річки Стюарт, вони скупили все, що можна в тамтешній факторії, якою заправляв Гарпер, що потім майже спричинило голод серед тих, хто лишився там зимувати.

Гарпер побоювався, що наплив старателів до Форті-Майл спричинить гостру нестачу продуктів на всьому Юконі. Він намагався знайти спосіб, щоб передати новину про нові золоті розсипи Джеку МакКвістену, який якраз у Сан-Франциско замовляв наступну партію продуктів для Комерційної компанії Аляски, але вже настала зима й єдиний шлях до цивілізації був лише через до селища Даї. Один доброволець погодився доправити цю новину до зовнішнього світу. У січні 1887 від до порту Даї з новиною про нові розсипи золота вирушив Том Вільямс разом з індіанським хлопцем, якого звали Боб і трьома собаками. На жаль, Том не був ні професійним погоничем собак, ані досвідченим старателем, а лише механіком з пароплава. До них ще ніхто не пробував здолати зворотний маршрут від Юкону до Даї взимку. Ще до Чилкутського перевалу у них закінчилися харчі й загинули всі собаки. На самому перевалі їх захопила снігова буря й вони три дні провели засипані снігом, маючи лише сухе борошно, щоб не померти з голоду. Після бурі Вільям вже не міг ходити сам, тому індіанський хлопець чотири милі ніс його з перевалу до Овечої стоянки, а далі вже з допомогою інших індіанців його на санках доправили до Даї до лавки капітана Джона Гейлі. Туди відразу зібралися місцеві старателі, щоб дізнатися, що змусило прибулих зробити таку небезпечну подорож. Але Вільям через два дні помер, не промовивши жодного слова. Індіанський хлопець, взявши жменю бобів, сказав: «Все золото — як ці боби». Як тільки послабла зима, 200 старателів з Дайї подалися до Форті-Майл.

Розквіт поселення

У 1886-1893 роках Форті-Майл було єдиним стаціонарним поселенням старателів на Юконі. Станом на 1894 Форті-Майл вже мав два магазини від Комерційної Компанії Аляски і Північно-Американської Торговельної і Транспортної Компанії. Кожна компанія мала по пароплаву, які в літню навігацію встигали робити по одному рейсу від селища Сент-Майкл до Форті-Майл (2 000 км в одну сторону). Форті-Майл мав свою бібліотеку, більярдний зал, 10 салунів, два ресторани, театр, оперу та кілька винокурень. До послуг мешканців були два лікарі, два ковалі, закрійник, годинниковий майстер — і це все лише на 1 000 мешканців селища і його околиць 1895 року. Усі будівлі були однотипними дерев'яними зрубами, і лише фальшиво декоровані фасади відрізняли ресторан від, скажімо, салуну чи опери.

Гаррі ДеВіндт так описував селище, яким він його побачив 1897 року: «… 80-90 жалюгідних кабін на брудному березі річки. Халупи розкидані аби-як, без жодного впорядкування, заболочені місця між ними засмічені корою обідраних дерев, порожніми бляшанками та іншим непотребом. Численні дерев'яні фундаменти позначають місця колишніх будинків. Великі вивіски зі словами „Готель“, „Салун“ і навіть „Будинок Опери“ прикрашають де-які будівлі, хоча часто бракує хліба і ніколи не закінчується спиртне.».

Національний склад жителів був різноманітним — американці, французи, німці, росіяни, шведи, чистокровний англієць і навіть два араби. «Було забавно зайти в салун і слухати мішанину різних мов».

Форті-Майл посідає визначне місце в історії Канади і Юкону. Саме там було відкрите перше значне родовище золота в самородках і розроблені нові технології промивання золота, як, наприклад, розігрів взимку мерзлого ґрунту вогнем від багаття. На Юконі це було перше поселення білих людей (1887), перше поштове відділення (1894), перша школа (1893), місце перших офіційних переговорів між урядом Канади та індіанцями племені ген. У Форті-Майл вперше був піднятий прапор Юкону, почали збирати мито (1894) і там же був заснований перший відділок Північно-Західної кінної поліції на Юконі (1895). Вважається, що саме на Форті-Майл були розпочаті спроби щось вирощувати на юконській землі. Зима 1892 року видалася дуже лихá — багато поселенців захворіли на цингу. Наступного літа більшість старателів розкопали південні схили під грядки на картоплю, капусту, турнепс, салат. Урожай був мізерний, але достатній для лікувальних цілей. Найкращий урожай зібрали ті старателі, які засадили городину на дахах своїх будинків. Саме поблизу Форті-Майл був знайдений один з найбільших золотих самородків на Юконі — вагою 56,8 тройських унцій (1,77 кг).

Попри те, що річка Форті-Майл була першим значущим родовищем золота, ніхто зі старателів там не розбагатів. Навіть найбільш удачливі старателі жили від сезону до сезону, і все, що було здобуто важкою працею, витрачалося на продукти, матеріали і випивку, а часом і на жінок. Найбільші родовища золота були відкриті на початку 20-го століття, коли справу до своїх рук перебрали великі компанії.

Перше об'єднання старателів —  — було теж засноване у Форті-Майл у грудні 1894 року. До ордену приймалися лише старателі, що мешкали на Юконі з 1888 року. Головна мета Ордену — захист прав старателів, піклування про хворих та бідних. Девізом був вислів «роби іншим так само, як би ти хотів, щоб робили тобі». Першим президентом ордену був обраний Джек МакКвістен. На місці заснування Ордену — поблизу телеграфної станції — зараз розташовується камінь з пам'ятною табличкою.

Занепад містечка

1893 року в районі Берч-Крик (350 км вниз за течією Юкону, територія Американської Аляски) відкрили розсипи золота і багато старателів з Форті-Майл перебралися до Серкл-Сіті. Через три роки, у серпні 1896, Джордж Кармак у салуні Біла Макфі оголосив про нове родовище золота на річці Клондайк. Річка була недалеко — лише 77 км вгору по Юкону, і цього разу майже все населення Форті-Майл кинулося у нову золоту лихоманку. Форті-Майл практично за одну ніч майже обезлюднів.

Старателі настільки поспішали до Клондайка, що покидали все своє майно. Своїх товаришів, які були на той час безпробудно п'яні, вантажили непритомними на човни у надії, що вони протверезіють у дорозі і щоб на їх ім'я зареєструвати ділянки. Канадський геодезист Вільям Огілві () згодом писав: Форт-Константіне, що тоді складався з дев'яти будинків, обгороджених частоколом, був майже покинутий, оскільки всі поліцейські пішли за золотошукачами на Клондайк. 1897 року два будинки з Форт-Константіне були розібрані й доставлені до Доусон-Сіті.

Після завершення Клондайкської золотої лихоманки багато розчарованих старателів повернулися до Форті-Майл і він залишався невеличким поселенням з поліцейським відділком, магазином і місіонерством при англіканській церкві. У 1898 місто знову ожило з населенням близько 1000 мешканців — білих та індіанців. Але відкриття золота у містечку Ном у 1899 вкотре зрушило старателів з місця і Форті-Майл вже ніколи потім не відродився до попереднього стану. 1901 року поліцейський відділок був перенесений до самого поселення Форті-Майл, де продовжували службу один капрал і 4 констеблі, маючи одну собачу упряжку і два каное. У наступні роки поліція зупиняла всіх, хто проходив через Форті-Майл чи пропливав по річці і збирала податки за видобуте золото. Практикувалися особисті обшуки старателів, а для обшуків осіб жіночої статі спеціально з Вайтгорсу була найнята Кейт Райян — перша поліціянтка у складі ПЗКП. Ще через 10 років у Форті-Майл залишався лише один офіцер і один констебель. 1929 року поліцейський відділок було закрито, 1935 року знову відкрито і остаточно закрито вже 1938 року .

Втім, журналіст-історик А. Роан вважає, що занепад Форті-Майл почався ще за два роки до відкриття золота на Клондайку, а саме — коли до поселення прибула поліція і почала впроваджувати канадські закони.

1904 року у Форті-Майл проживало 29 індіанців, які згодом були переселені до індіанського заповідника Мусгайд (3 км нижче від Доусон-Сіті). У 1921 у містечку залишалося 23 мешканці. У 1930-х у Форті-Майл мешкало 6 осіб, включаючи поліціянта, митника, власника крамниці й оператора готелю. Згодом там ще проживало кілька рибалок і мисливців. Останній мешканець містечка — Біл Кутуре, який невпинно продовжував намивати золото, – помер 1958 року.

Побут

Житло

У першу зиму у Форті-Майл жило близько 16 чоловік у трьох дерев'яних зрубах на острові у гирлі річки Форті-Майл, ще 5 чоловік збудували собі зруби на березі. Згодом перших жителів називали «16 брехунів» за їх неймовірні оповідки про золоті самородки. Перші будівлі були зроблені і обставлені дуже примітивно — печі з каменю й глини та плаский камінь замість плити. Замість скла у вікна вставляли брили прозорого льоду.