Неолібералі́зм (від давньогрец. νέος neos «новий», та «вільний») — варіант ідеології лібералізму. Як термін, , вперше використаний 1938 р. австрійським економістом Фрідріхом Гаєком , і того ж року запропонований німецьким економістом Олександром Рюстов ()Philip Mirowski, Dieter Plehwe: The Road From Mont Pelerin, 2009, ISBN 978-0-674-03318-4, S. 13 для протиставлення ідей класичного лібералізму панівним, на той час, колективістським та егалітарним тенденціям в ліберальній ідеології.
Неолібералізм має широке значення, та охоплює: 1) ідеологію; 2) спосіб урядування; 3) пакет політичних програм.
Неолібералізм — це і політична філософія, і термін, що використовується для позначення політичного відродження наприкінці 20-го століття ідей 19-го століття, пов'язаних з капіталізмом вільного ринку. Термін має кілька конкуруючих визначень, і часто використовується зневажливо. У науковому вжитку цей термін часто залишається невизначеним або використовується для опису безлічі явищ. Однак, в першу чергу, він використовується для окреслення суспільних перетворень, що відбуваються в результаті ринкових реформ.
Неолібералізм — це економічна філософія, яка зародилася серед європейських ліберальних вчених у 1930-х роках. Він з'явився як відповідь на відчутний спад популярності класичного лібералізму, який, як вважалося, поступався місцем прагненню контролювати ринки. Цей зсув у мисленні сформувався під впливом Великої депресії і проявився в політиці, спрямованій на протидію нестабільності вільних ринків. Однією з мотивацій для розробки політики, спрямованої на пом'якшення нестабільності капіталістичних вільних ринків, було бажання уникнути повторення економічних невдач початку 1930-х років, які частково приписували економічній політиці класичного лібералізму. У контексті формування політики термін «неолібералізм» часто використовується для опису зміни парадигми, що відбулася після того, як післявоєнний консенсус і неокейнсіанська економіка не змогли подолати стагфляцію 1970-х. Розпад СРСР і закінчення холодної війни також сприяли поширенню неолібералізму в Сполучених Штатах і в усьому світі.
Термін «неолібералізм» набуває все більшого поширення в останні десятиліття. Він став важливим чинником поширення консервативних і право-ліберальних організацій, політичних партій та аналітичних центрів, і переважно пропагується ними. Неолібералізм часто асоціюється з набором політик економічної лібералізації, включаючи приватизацію, дерегуляцію, споживчий вибір, глобалізацію, вільну торгівлю, монетаризм, сувору економію і скорочення державних витрат. Ці політики покликані збільшити роль приватного сектора в економіці та суспільстві. Крім того, неоліберальний проект орієнтований на створення інституцій і є політичним за своєю суттю, виходячи за межі суто економічних міркувань.
Термін рідко використовується прихильниками політики вільного ринку. Коли термін увійшов у загальний науковий обіг у 1980-х роках у зв'язку з економічними реформами Августо Піночета в Чилі, він швидко набув негативних конотацій і використовувався в основному критиками ринкових реформ і капіталізму laissez-faire. Вчені, як правило, пов'язували його з теоріями економістів, які працювали з Товариством Мон Пелерен, включаючи Фрідріха Гаєка, Мілтона Фрідмана, Людвіга фон Мізеса та Джеймса М. Б'юкенена, а також політиків та політиків, таких як Маргарет Тетчер, Рональд Рейган та Алан Грінспен. Як тільки нове значення неолібералізму стало загальновживаним серед іспаномовних науковців, воно поширилося в англомовних дослідженнях з політичної економії. До 1994 року термін увійшов у світовий обіг, а наукові дослідження про нього зросли за останні кілька десятиліть.
Термінологія
Походження Вперше цей термін англійською мовою був використаний у 1898 році французьким економістом Шарлем Жидом для опису економічних поглядів італійського економіста Маффео Панталеоні, тоді як термін néo-libéralisme вже існував у французькій мові; пізніше цей термін використовувався іншими, в тому числі класиком ліберальної економіки Мілтоном Фрідманом у його есе «Неолібералізм та його перспективи», написаному в 1951 році. У 1938 році на колоквіумі Волтера Ліппманна термін «неолібералізм» був запропонований, серед інших термінів, і зрештою обраний для опису певного набору економічних переконань. Колоквіум визначив концепцію неолібералізму як таку, що передбачає «пріоритет цінового механізму, вільного підприємництва, системи конкуренції та сильної і неупередженої держави». На думку учасників Луї Руж'є та Фрідріха Гаєка, конкуренція неолібералізму створить елітарну структуру успішних людей, які візьмуть на себе владу в суспільстві, і ці еліти замінять існуючу представницьку демократію, що діє від імені більшості. Бути неолібералом означало виступати за сучасну економічну політику з державним втручанням. Неоліберальний державний інтервенціонізм призвів до зіткнення з протилежним табором класичних лібералів, таких як Людвіг фон Мізес. Більшість науковців у 1950-х та 1960-х роках розуміли неолібералізм як посилання на соціальну ринкову економіку та її головних економічних теоретиків, таких як Вальтер Ойкен, Вільгельм Рьопке, Олександр Рюстов та Альфред Мюллер-Армак. Хоча Гаєк мав інтелектуальні зв'язки з німецькими неолібералами, його ім'я лише зрідка згадувалося у зв'язку з неолібералізмом у цей період через його більш прихильну до вільного ринку позицію.
Під час військового правління Августо Піночета (1973–1990) в Чилі опозиційні вчені використали цей вираз для опису економічних реформ, проведених там, та їхніх прихильників («чиказьких хлопців»). Після того, як це нове значення утвердилося серед іспаномовних науковців, воно поширилося в англомовних дослідженнях політичної економії. Згідно з одним дослідженням 148 наукових статей, неолібералізм майже ніколи не має визначення, але використовується в кількох значеннях для опису ідеології, економічної теорії, теорії розвитку або політики економічних реформ. Він став використовуватися здебільшого як термін зловживання та/або для позначення ринкового фундаменталізму laissez-faire, практично ідентичного до класичного лібералізму, а не ідей тих, хто брав участь у колоквіумі 1938 року. Як наслідок, існують суперечки щодо точного значення цього терміна та його корисності як дескриптора в соціальних науках, особливо з огляду на те, що кількість різних видів ринкової економіки зросла за останні роки.
Не пов'язаний з економічною філософією, описаною в цій статті, термін «неолібералізм» також використовується для опису центристської політичної течії сучасного американського лібералізму 1970-х років. За словами політичного коментатора Девіда Брукса, до видатних політиків-неолібералів належали Альберт Ґор і Білл Клінтон з Демократичної партії США. Неоліберали об'єднувалися навколо двох журналів, «The New Republic» і «Washington Monthly», і часто підтримували політику «Третього шляху». «Хрещеним батьком» цієї версії неолібералізму був журналіст Чарльз Пітерс, який у 1983 році опублікував «Маніфест неоліберала».
Сучасне використання Історик Елізабет Шермер стверджувала, що термін набув популярності переважно серед лівих академіків у 1970-х роках, щоб «описати та засудити зусилля політиків, експертів аналітичних центрів та промисловців кінця ХХ століття, спрямовані на засудження соціал-демократичних реформ та безкарне впровадження політики вільного ринку»; економічний історик Філіп В. Магнесс зазначає, що він знову з'явився в академічній літературі в середині 1980-х років, після того, як французький філософ Мішель Фуко привернув до нього увагу.
Неолібералізм сьогодні використовується для позначення ринково-орієнтованої політики реформ, таких як «усунення контролю над цінами, дерегуляція ринків капіталу, зниження торговельних бар'єрів» та зменшення, особливо через приватизацію та жорстку економію, впливу держави на економікуSpringer, Simon; Birch, Kean; MacLeavy, Julie, eds. (2016). The Handbook of Neoliberalism. Routledge. ISBN 978-1-138-84400-1. OCLC 1020671216.. Він також часто асоціюється з економічною політикою, запровадженою Маргарет Тетчер у Великій Британії (тетчеризм) та Рональдом Рейганом у США (рейганоміка)Bartel, Fritz (2022). The Triumph of Broken Promises: The End of the Cold War and the Rise of Neoliberalism. Harvard University Press. pp. 5–6. ISBN 978-0-674-97678-8.. Деякі науковці зазначають, що він має низку різних застосувань у різних сферах:Kotz, David M. (2015). The Rise and Fall of Neoliberal Capitalism. Harvard University Press. ISBN 978-0-674-72565-2..
Як модель розвитку, це означає відмову від структуралістської економіки на користь Вашингтонського консенсусу. Як ідеологія, він означає концепцію свободи як всеохоплюючої соціальної цінності, пов'язану зі скороченням функцій держави до мінімальної держави. Як державна політика, він передбачає приватизацію державних секторів економіки або послуг, дерегуляцію приватних корпорацій, різке зменшення дефіциту державного бюджету та скорочення витрат на громадські роботи.
Існує дискусія щодо значення цього терміну. Соціологи Фред Л. Блок і Маргарет Сомерс стверджують, що існує суперечка про те, як називати вплив ідей вільного ринку, які використовувалися для виправдання скорочення програм і політики Нового курсу з 1980-х років: неолібералізм, laissez-faire або «ідеологія вільного ринку». Block, Fred L.; Somers, Margaret R. (2014). The Power of Market Fundamentalism: Karl Polanyi's Critique. Harvard University Press. p. 3. ISBN 978-0-674-05071-6. Archived from the original on April 29, 2021. Retrieved November 13, 2014. Інші вчені, такі як Сьюзен Брідлі, Мед Лакстон та Роберт Макчесні, стверджують, що неолібералізм — це політична філософія, яка прагне «звільнити» процеси накопичення капіталу.Susan Braedley and Meg Luxton, Neoliberalism and Everyday Life, (McGill-Queen's University Press, 2010), ISBN 0773536922, p. 3 На противагу цьому, Френсіс Фокс Півень розглядає неолібералізм як гіперкапіталізм.Frances Goldin, Debby Smith, Michael Smith (2014). Imagine: Living in a Socialist USA. Harper Perennial. ISBN 0062305573 p. 125 Роберт Макчесні, визначаючи неолібералізм як гіперкапіталізм, зазначає, що він є «ідеологією ринку», а не «ідеологією капіталізму». Макчесні, визначаючи неолібералізм як «капіталізм без рукавичок», продовжує стверджувати, що у 1998 році цей термін був майже невідомий широкому загалу, особливо у Сполучених ШтатахChomsky, Noam; McChesney, Robert W. (2011). "Introduction". Profit over People: Neoliberalism and Global Order. Seven Stories Press. ISBN 978-1-888363-82-1.. Лестер Спенс використовує цей термін для критики тенденцій у чорній політиці, визначаючи неолібералізм як «загальну ідею про те, що суспільство працює найкраще, коли люди та інститути в ньому працюють або сформовані таким чином, щоб працювати за ринковими принципами»Spence, Lester (2016). Knocking the Hustle: Against the Neoliberal Term in Black Politics. Punctum Books. p. 3.. На думку Філіпа Міровскі, неолібералізм розглядає ринок як найбільший інформаційний процесор, який є вищим за будь-яку людську особистість. Тому він розглядається як арбітр істини. Адам Коцко описує неолібералізм як політичну теологію, оскільки він виходить за рамки простої формули економічної політики, а натомість наповнює її моральним духом, який «прагне стати повноцінним способом життя і цілісним світоглядом, чого не було в попередніх моделях капіталізму»Kotsko, Adam (2018). Neoliberalism's Demons: On the Political Theology of Late Capital. Stanford University Press. ISBN 978-1-5036-0712-5..