Андрі́й Миха́йлович Миколайчу́к ( 6 грудня 1959, Умань, Черкаська область, Українська РСР, СРСР) — український співак, композитор, поет та аранжувальник, один із представників української естради кінця 1980-х — 1990-х років. Лауреат фестивалю «Червона рута» (1989), де здобув другу премію в категорії популярної музики та приз глядацьких симпатій, що стало його проривом на загальноукраїнську сцену.

Відомий як автор і виконавець низки популярних пісень, зокрема «Піду втоплюся», «Підпільник Кіндрат», «Наркомани», «Маріє», які вирізнялися поєднанням гумористичної, сатиричної та естрадної стилістики. Його сценічний образ та манера виконання, що включали епатажні елементи й безпосередню взаємодію з публікою, зробили його помітною постаттю періоду становлення українського шоу-бізнесу після 1980-х років.

У 1990-х роках активно гастролював, записав кілька альбомів і брав участь у провідних музичних фестивалях України та Східної Європи. З початку 2000-х поступово відійшов від активної концертної діяльності, продовжуючи творчу роботу над новими музичними творами.

Життєпис

Походження Народився 6 грудня 1959 в Умані в Черкаській області. Його батько Михайло Никифорович і мати Алла Василівна (дошлюбне прізвище Дороженська) працювали вчителями фізики. У дитинстві почав грати на піаніно, яке купив його дідусь. У кінці 1970-х, ще юнаком, грав на піаніно в ресторані «Умань» напроти міського будинку культури. Миколайчук згадує, що кілька разів показував свої пісні Назарію Яремчуку, який приїжджав в Умань з концертами й бував у їхньому ресторані, але отримав від нього стриману реакцію.

Закінчив Уманське музичне училище. 1980 року одружився з вчителькою гри на піаніно, яка його навчала в музичній школі. На початку 1980-х у них народилась донька Таїсія. Вісім чи дев'ять років Миколайчук працював музичним вихователем у дитячому садку № 8 Умані, а у вихідні дні їздив селами й маленькими містами, виступаючи з піснями на весіллях й інших святах. Нестача сучасних українських весільних пісень мотивувала артиста складати власні пісні. У цей час він також пробувався в театрі, підробляв тенором у музичному училищі.

Початок кар'єри 1989 року Миколайчук побачив на вулиці оголошення про відбір на фестиваль «Червона рута». Заспівавши зі сцени уманського будинку культури свої пісні «Підпільник Кіндрат» і «Піду втоплюся», він виборов перше місце в Черкаській області. Пройшовши відбір, Миколайчук поїхав автобусом на перший фестиваль «Червона рута», який проходив у Чернівцях 17—24 вересня 1989 року. З піснями «Піду втоплюся», «Наркомани» та «Підпільник Кіндрат» він став лауреатом другої премії у жанрі попмузики (першої премії в той рік не отримав ніхто) та здобув приз глядацьких симпатій. Його сценічний образ повністю суперечив традиціям радянської естради: артист виступав у галіфе, чорному фраку, краватці, з леопардовою пов'язкою на голові. На сцені артист поводився впевнено й розкуто, гойдаючись в такт музиці, а прямо під час виступу зняв чоботи й став пританцьовувати босоніж.

За тиждень після того, як Миколайчук повернувся додому, йому подзвонив один з організаторів «Червоної рути» Тарас Мельник і запросив працювати у Львові в театрі «Крива люфа» (місцевою говіркою це означає «кривий ствол»Люфа, електронний словний Горох.). Цей колектив, заснований артистами Романом Солилом і Михайлом Рибою, давав музично-гумористичні вистави. Миколайчук виступав у театрі з двома десятками пісень, зокрема «Підпільник Кіндрат», «Піду втоплюся», «Партизани», «Весілля в Малинівці», «Нестор Іванович», «Агент Кольцов», «Отаман». Часто відвідував Клуб творчої молоді імені Володимира Івасюка, який діяв у підвалі готелю «Асторія» на вулиці Городоцькій. Продовжував писати нові пісні, гастролював усією Україною, іноді даючи по три концерти на день. Виступи босоніж стали частиною його сценічного образу. Хоча глядачі сприймали Миколайчука як одного з тих, хто руйнує старий порядок, сам він у той час був так зосереджений на музиці, що майже не цікавився політикою.

Гастрольна діяльність 1991 року Миколайчук переїхав до Києва, маючи вже готову музичну програму. Там він познайомився з ансамблем «Жарт» і став виступати разом з ними. Як згадував Дмитро Гордон, Миколайчук «був тоді у зеніті слави, збирав повні стадіони». Співак виконував лише свої власні твори, окрім пісні «Лист до Парижу», яку йому 1993 року подарував Павло Зібров. Хоча Миколайчук писав і ліричні композиції, до його сценічного образу пасували лише веселі гумористичні пісні, тож на концертах він виконував тільки їх. Виступав на фестивалях «Пісенний вернісаж» (Київ, 1990—2000), «Слов'янський базар» (Вітебськ, 1992), «Таврійські ігри» (Каховка, 1996). Входив до журі фестивалю «Всесміх» (Київ, 1993). 1995 року закінчив музично-педагогічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту. Влітку 1996 року Миколайчук почав записувати новий альбом у Львові, хоча в той час уже переїхав до Києва. 1996 року вийшли аж два альбоми Миколайчука — «Піду втоплюся» й «Бензобаки».

У другій половині 1990-х структура українського шоубізнесу змінювалася. Радіо й телебачення перейшли до приватних рук, і виступи там стали дорого коштувати. Продюсери встановили високі розцінки на роботу з артистами. Миколайчук відмовлявся підписувати контракти, які він вважав кабальними, але й не міг заробити достатні суми, щоб найняти продюсерів на своїх умовах. Спочатку з Миколайчуком їздив на гастролі цілий автобус з допоміжним персоналом, але з часом співак мусив скорочувати команду, поки вона не стислась до трьох людей та однієї машини. Миколайчук згадує, що в 1997 році його житло обікрали, викравши 15 тисяч доларів, сховані у піаніно, і він майже рік відходив від цього потрясіння. Коли 1998 року підстрибнув курс долара, Миколайчук вирішив припинити гастрольну діяльність. Він продовжував давати концерти, іноді співав у нічних клубах, але достатньо заробляти в дорогому для творчості й життя Києві було важко. Миколайчук повернувся з Києва до гастролей на Галичині, а на початку 2000-х вирішив взагалі піти зі сцени.

Після завершення кар'єри У 2000-ні Андрій Миколайчук переїхав на Миколаївщину, купив будинок біля моря, добудував його. 2003 року у нього народився онук (син дочки Таїсії), а у 2005 він вже мав двох онуків.

2006 року журналіст Дмитро Гордон записав музичний альбом «Вперше», що майже повністю складався з пісень Миколайчука. Музика з пісні «Маріє» стала заставкою для телепроєкту «В гостях у Дмитра Гордона». Миколайчук неодноразово відвідував святкування річниці таблоїда «Бульвар Гордона», а 2006 року — на 11-ту річницю газети — акомпанував на фортепіано Гордону, який виконав декілька його пісень.

У березні 2014, побоюючись, що війна на сході України дійде до Миколаївщини, він на короткий час повернувся до Києва й відтоді «живе у чотирьох місцях». В інтерв'ю 2016 року він казав, що, окрім будинку на півдні, має квартири в Умані, Києві і Львові. У 2017 Миколайчук почав вести сторінку у Facebook і розповів, що живе спокійним життям, бо втомився від спілкування за роки активних гастролей, і написав останнім часом дуже багато нових пісень, які «поки що ніхто не чув, та в майбутньому все можливо». За власними словами, з початком російського вторгнення став підганяти себе в роботі. Обклеїв вікна папером, ховався від бомбардувань за піаніно з міцною рамою й багато часу присвячував тому, щоб вдосконалювати свої старі пісні й писати нові, але залишав їх у «шухляді» й не публікував.

Оцінка творчості

«Українська музична енциклопедія» відзначає, що «пісням Миколайчука притаманні невибаглива мелодійність, виразність поетичного тексту, вокальна зручність», а його виконавчій манері — «щирість і безпосередність». Шлягерами вона називає його пісні «Піду втоплюся», «Наркомани», «Вереснева ніч», «Отаман», «Про Туніс і Багами», «Козак Василь», «Слухала зима».

Народний артист України Андрій Данилко, який на початку дев'яностих лише розпочинав кар'єру та журналістом-початківцем брав інтерв'ю у Миколайчука, 2002 року так відгукнувся про колишню зірку: «Минули роки, ми, так би мовити, помінялися місцями, але я все одно вважаю Андрія талановитою людиною, дуже люблю його, і мені шкода, що на якомусь етапі він перестав розвивати свою творчість, йти з часом у ногу. А в нього ж шикарні пісні! Думаю, якби він зробив, як „Модерн Токінг“, модний танцювальний ремікс і знайшов десь гроші, у нього з'явилася б якби не друга хвиля, то друге дихання точно».

Дискографія Участь в збірках 1989 — «Фестиваль „Червона Рута“: змагання поп-музикантів» (лейбл «Кобза») — пісні «Підпільник Кіндрат», «Піду втоплюся», «Наркомани» 1990 — «This Ain't No Polka» («Кобза») — пісня «Піду втоплюся» («I'll Drown Myself») 1990 — «Фестиваль „Червона Рута“: переможці фестивалю» («Кобза») — пісня «Підпільник Кіндрат» 1991 — «Гей, гей, розвеселимо! — Гімни, стрілецькі пісні, рок» («Кобза») — пісня «Підпільник Кіндрат» 1994 — «Клуб самотніх сердець ім. Сковороди. Музика Геннадія Татарченка» — пісня «На риночку, на базарі» 1996 — «Таврійські ігри '96 — найкращі українські хіти» («АРТ Проект») — пісня «Атаман» 1997 — «Українська десятка 2» (Lazer Records) — пісня «Райцентр» 1998 — «Наш топ Supernew & Greatest Hits» (NAC) — пісня «Палуба» 1998 — «Веселе весілля 1» (NAC) — пісня «Весілля в Малинівці»

Альбоми 1996 — «Піду втоплюся» 1996 — «Бензобаки» 1997 — «Отаман», 1998 — «Про Туніс і Багами» 2000 — «Поїзд на Севастопіль» 2004 — «The best» (збірка)

Всі альбоми записані в «Студії Лева», Львів. Пісні Андрій Миколайчук є автором та виконавцем понад тридцяти пісень, серед яких «Наркомани», «Підпільник Кіндрат» і «Піду втоплюся», з якими Миколайчук переміг на «Червоній руті — 1989». Єдина пісня інших авторів в його репертуарі — це «Лист до Парижу» на слова Юрія Рибчинського та музику Павла Зіброва. В культурі

У пісні «117-а стаття» «Братів Гадюкіних» є рядки «Вона була зовсім тупа, // Любила Миколайчука». За спогадами Миколайчука, Сергій Кузьмінський склав цю пісню у відповідь на слова про «Братів Гадюкіних» у його пісні «Райцентр»: «Я недавно в театрі // «Гадюкіних» подививсь, // Я недавно на танцях // Із дівчиною зустрівсь».

Примітки

Література

Посилання Виступ на фестивалі «Червона рута» 1989 року

Альбоми