Тео́рія гейткі́пера — це теорія медіа, що пояснює, як інформація відбирається та фільтрується перед поданням споживачам. Теорія фокусується на гейткіперах (від англ. «gate» — брама і «keeper» — той, хто оберігає) — брамниках, що фільтрують та відбирають інформацію для подання реципієнтам. Гейткіпінг належить до ефектів, пов'язаних із природою медіатексту, які впливають на сприйняття пунктів порядку денного членами суспільства. До такого типу ефектів поряд із гейткіпінгом та у взаємозв'язку з ним знаходяться адженда-сеттінг (установка порядку денного) і вторинний гейткіпінг, фреймінг (створення рамок сприйняття) і праймінг (інтерпретація нових подій у межах вже існуючого досвіду). Саме ці ефекти вважаються такими, що безпосередньо впливають на хід громадського обговорення. Вважається, що вони виникають завжди (хоча і в різній мірі), незалежно від властивостей споживача інформаціїС. С. Бодрунова — Век информации, 2017 [jf.spbu.ru.].
Історія теорії Ідентифікація процесу гейткіпінгу без оформлення його у теорію (1922) Левін Курт (1943) Девід Вайт (1950) М. Уорнер (1971) Максвел МакКомбс і Дональд Шоу (1976)
Розвиток теорії та дослідження
Левін Курт Вперше термін гейткіпінгу на позначення відбору інформації використав Курт Левін, німецько-американський психолог, піонер соціальної психології. Описуючи теорію, він змалював матір чи дружину як особу, яка вирішує, що за їжа буде на родинному столі. Тобто брамник (гейткіпер) — це людина, яка вирішує, що саме пройде крізь чергові воротаGatekeeping regulate the flow of information. . Згодом Левін розвинув теорію і припустив, що процес відсіювання може стосуватися новин, що спрямовуються комунікаційними шляхами до суспільних груп. Це поняття К. Левін обґрунтовував наступним чином. Повідомлення, що йде до аудиторії, проходить на своєму шляху як би декілька «брам» (наприклад, при переході інформації від стадії збору до стадії первинної обробки). При кожній «брамі» є спеціальні люди — «брамники», від яких залежить, відкрити або не відкрили прохід для того чи іншого повідомлення, тобто для подальшого просування інформації до аудиторії. Для того, щоб зрозуміти функції «воріт» («брам»), необхідно встановити, які фактори визначають рішення «брамників». Концепція «брамників» направила інтерес соціологів на вивчення безпосередньо діяльності журналістаPosted by Oleksandr в категорії: Журналістика, освіта — Теорія гейткіпінгу .
Також, більш пізнім автором, що розглядав цю теорію в часи Курта Левіна зазначалася влада (але фактично — повноваження) гейткіперів, їхній доступ до ресурсів, та можливість просунути свою інформацію за рахунок фінансових перерахувань гейткіперам:
Коробейников В. С. 'Идолы века (Средства массовой информации и капитализм)' — Москва: Молодая гвардия, 1972 — с.272 «Привратники» в царстве информации
М. Уорнер «Британський журнал соціології» опублікував у вересні 1971 року результати досліджень лондонського соціолога М. Уорнера, що проводилися в редакціях новин найбільших американських телевізійних об'єднань. На думку Уорнера, який проводив «включене спостереження» (тобто сам працював у колективі журналістів телебачення), у редакціях новин «набагато більше одностайність між організацією і журналістами, ніж між «стафферз» та «ікзекьютівз» в пресі. Він відмічає кілька причин такого конформізму, найважливішою з яких, мабуть, виявляється фактичний підкуп телевізійних репортерів і коментаторів. В американському телебаченні, зазначає М. Уорнер, робота в відділі новин більш прибуткова, ніж у пресі. Одну з редакцій новин, наприклад, не без підстави називають «золоте гетто», а один із провідних коментаторів теленовин отримує 150 тисяч доларів на рік, тобто більше, ніж президент США. Середньої ланки редактор або кореспондент заробляє в великому телевізійному об'єднанні 500 доларів на тиждень, що дорівнює середній зарплаті професора коледжу. «Що стосується керівників відділів новин,— зауважує Уорнер,— то вони не бажали обговорювати розмір їх заробітної плати». Неймовірно високі оклади журналістської верхівки гарантують їх роботу на «організацію» не за страх, а за совість. Комедія «незалежності» частенько розігрується наближеними «королів преси» і в особистих відносинах зі своїми господарями. Наочною ілюстрацією цього може служити, наприклад, лінія поведінки самого молодого головного редактора шпрінгеровского концерну Петера Беніш. Беніш, який очолив найбільшу газету концерну «Більд-Цайтунг» в 35-річному віці, вміє надати своєму спілкуванню з господарем відтінок «незалежності». «Він ніколи не забуде,— як зауважує біограф Шпрингера Ганс Мюллер,— безцеремонно заперечити Шпрінгеу з окремих питань, завдяки чому тим більшої ваги набуває його послух у важливих речах…» Рішення пропустити або відкинути ту чи іншу інформацію навряд чи диктуються лише одним бажанням догодити господареві. У соціологічній літературі Заходу (і це вельми примітно) немає досліджень «гейткіперів», що займають ключові владні посади в газетах, кіно, радіо і телебаченні. Явна перевага надається адміністраторам із нижчих щаблів. Тут зв'язок із владою монополій перестає бути настільки очевидним, і тому центр уваги зміщується на психологію окремої особистості.
Девід Вайт У 1950 році Девід Вайт розвинув теорію «гейткіпінгу» Левіна у напрямку журналістики. Він вивчав діяльність редактора повідомлень телеграфних агентств у газеті з 30-тисячним тиражем, що виходить у промисловому місті з населенням у сто тисяч чоловік. Завдання цього редактора полягало у тому, щоб із безлічі повідомлень агентств Асошіейтед Прес, Юнайтед Прес та Інтернешнал Ньюс Сервіс відбирати матеріали для своєї газети, редагувати їх і давати заголовки. Д. Вайт вважає такого редактора «найважливішим з усіх» гейткіперів, оскільки якщо він відкидає якесь повідомлення, то зводиться нанівець робота всіх тих, хто обробляв і передавав повідомлення до нього. Однак, глянувши на роль редактора повідомлень телеграфних агентств у ширшому плані, видно, що його вибір інформації вже базується на окреслених попередньо полях — тематика матеріалів задана «гейткіперами» телеграфних агентств. На частку «міністра Гейтса» (так називає редактора дослідник) залишається встановлення пропорцій між повідомленнями на різні теми.
У результаті вивчення мотивувань, за якими «містер Гейтс» відкидає те або інше повідомлення, Девід Вайт прийшов до висновку, що редактор є «надзвичайно суб'єктивним». При відборі інформації він керується ціннісними судженнями, заснованими на власному досвіді, відносинах і очікуваннях. Суб'єктивність ця, як визнає Девід Вайт, досить жорстко обмежується об'єктивною дійсністю. Наприклад, «містер Гейтс» не може через суб'єктивні причини відкинути якийсь матеріал, якщо він широко висвітлюється радіо, телебаченням або конкуруючою газетою.
Воррен Брід Як би не хотіли адміністратори всіх рангів повністю зберігати свій контроль над інформацією, особисто вони не збирать матеріал і не пишуть (не знімають) інформаційні повідомлення. Для цієї мети використовуються рядові журналісти, або «стафферз». Виявляється, що вони не тільки не підтримують адміністраторів, а й вступають із ними в прямий конфлікт. «Стафферз» конфліктують і з приводу умов своєї праці (страйки рядових журналістів стали таким само звичним явищем, як страйки інших трудових груп) і (що в даному випадку особливо важливо) з питань підходу до висвітлювання інформації. Відкрита незгода з політикою видавця особливо характерна для молодих репортерів. Так, за даними американського соціолога Воррена Бріда, у середньому близько п'ятдесяти відсотків «стафферз» дотримуються більш ліберальної орієнтації, ніж адміністратори, що підтримують видавця. Серед журналістів молодше 35 років ця цифра збільшується до 75 %. Існує певний ряд умов, які, незважаючи на контроль видавця, все ж дозволяють «стафферз» якщо не відкрито відкидати нав'язувані їм норми, то подекуди обходити їх. Перш за все, на думку У. Бріда, це відсутність точного і детального формулювання політики видавця. Це дає можливість деяких відхелень від напрямку. Наприклад, газета, що підтримує республіканську партію США, може не особливо ревно підтримувати якогось конкретного видавця-республіканця на виборах тому, що він «занадто ліберальний». По-друге, рядовий журналіст, проробляючи чорнову роботу зі збору інформації, може використовувати цю перевагу і відхилятися від заданої видавцем або його адміністратором політики. Він, наприклад, може в певних випадках вирішити, у кого брати інтерв'ю, а у кого ні, які поставити запитання, які навести цитати, що винести в повідомленні на перший план, а що опустити і т. д. Нарешті, якщо своя газета не зачіпає якоїсь теми, «стафферз» може спровокувати свою адміністрацію на її висвітлення шляхом анонімної публікації матеріалу на дану тему в іншій газеті. Звичайно, всі ці відхилення пов'язані для журналіста з певним ризиком. Спочатку це ризик не побачити свого матеріалу в газеті, кіно, на радіо чи телебаченні. Потім це ризик втратити роботу. Дуже красномовні факти в зв'язку з цим наводяться в книзі «Табу західнонімецької преси» відомого в той час у ФРН репортера Гюнтера Вальрафа. Він розповідає про численні випадки з власної практики і своїх друзів — прогресивних журналістів, коли лише одна згадка назви небажано видавцем фірми закривала матеріалам шлях до широкої аудиторії. Вальраф наводить і приклади функціонування «гейткіперів» на рівні журналістської адміністрації, які не пропускають інформацію, невигідну бізнесменам. Якось, згадує Г. Вальраф, тижневик «Цайт» мав намір надрукувати військове фото з Йорданії. Однак у верстку номера втрутився відділ реклами, який збирався помістити на сусідній смузі рекламу кока-коли. «Спочатку ми повинні запитати у фірми „Кока-кола“, чи може з'явитися це фото», — заявив редактор. Фірма не дала своєї згоди, і фотографія з Йорданії не була поміщена в номер.
Бажаючи розповісти правду про становище західнонімецьких робочих, Вальраф два роки пропрацював на великих підприємствах ФРН і на підставі власного досвіду написав про порядки, які там панують. Ці матеріали доходили до масової аудиторії. Через ряд причин бізнесменам не вдалося «перехопити» повідомлень журналіста на стадії їхньої підготовки. Тоді власники фірми вжили заходів проти своєвільного репортера. У відділи кадрів найбільших підприємств були розіслані спеціальні «застережливі» листи. Фірми ж, викриті в репортажах Вальрафа, подали на нього в суд за ніби-то завданий цими публікаціями «виробничий збиток».
Максвел МакКомбс і Дональд Шоу У 70-х рр. XX ст. Максвел МакКомбс і Дональд Шоу вивчали ефект рішень брамників. Вони з'ясували, що аудиторія оцінює важливість новини з того, наскільки медіа акцентує увагу на ній, також на сприйняття і ставлення впливає місце розміщення новини (у газетах, ТБ, радіо). МакКомбс і Шоу зазначили, що концепція гейткіпінгу пов'язана з концепцією порядку денного, адженда сеттінг (від англ. «agenda» — порядок денний)McCombs, Maxwell E. and Donald L. Shaw, "Structuring the unseen environment, « Journal of Communication, v. 26 no. 2, pp. 18-22 (Winter, 1976)..
Дослідниками гейткіпінгу також є В. Гібер, Дж. Макнеллі, А. Басс, Р. Браун, Дж. Діммік.
Теорія гейткіпера у ХХІ столітті На разі теорія застосовувана у галузі масових комунікацій, соціології та психології. Серед сучасних дослідників гейткіпінгу це поняття перевизначає П. Шумейкер. На її думку, гейткіпінг у попередньому розумінні (вплив на добір новин гейткіперів) не є змістовно повним. Новий підхід до розуміння гейткіпінгу полягає в тому, що це явище визначається як індивідуальна робота гейткіперів у певній інституції, так і внутрішні та зовнішні чинники, що на неї впливаютьShoemaker P. J. Individual and routine forces ingatekeeping / P. J. Shoemaker, M. Eichholz, E. Kim, B. Wrigley // Journalism and Mass CommunicationQuarterly. — 2001. — № 78 (2). — Р. 233—246..