Туаре́зьке повста́ння 1990—1996 років — збройний конфлікт між повстанцями-туарегами та військовими формуваннями урядів Малі та Нігеру. У Малі воно відоме як «Друге туарезьке повстання» (перше відбулося в 1963—1964 рр.).
Хоча кофлікти у Малі та Нігері мали спільне коріння, а туарезькі бойовики проходили військовий вишкіл в одних таборах на території Лівії, контакти між повстанськими рухами по різний бік державного кордону були практично відсутні. Повстання в кожній із країн розвивалися окремо.
Малі та Нігер — це колишні французькі колонії, і значна частина їх території розташована в Сахарі. Близько 80 відсотків населення в обох країнах становить чорношкіре осіле, переважно землеробське населення, що займає південні райони. Величезні пустельні райони на півночі населяють туареги та деякі інші групи кочових скотарів: маври (араби), а також тубу на сході Нігеру. Між кочівниками та осілим населенням існує традиційний антагонізм.
Події, що передували повстанню У доколоніальні часи туареги завдяки військовій перевазі мали політичну перевагу над осілим населенням. Вони зневажливо ставились до своїх темношкірих сусідів-землеробів на південному краю пустелі, вважаючи їх за своїх підданих. Чорношкіре населення традиційно не любить туарегів через їх набіги, вбивства, зґвалтування, пограбування, побої.
Наприкінці XIX ст. французи розбили й підкорили туарезькі конфедерації. Проте туарезьке суспільство виявилося дуже стійким і в основному непроникним для культурних впливів з боку колоніальної влади. Туареги продовжували дотримуватись свого традиційного кочового способу життя, ігноруючи створені колоніальною владою кордони та обмеження. Така самоізоляція виявилася фатальною для них на момент утворення незалежних держав на території Західної Африки. Деколонізація реверсувала відносини домінування в Нігері та Малі. В обох країнах контроль над державними органами перейшов до чорношкірого осілого населення. Політичні та економічні рішення приймалися на півдні, далеко від районів проживання туарегів.
1957 року, коли була зрозумілою неминучість проголошення незалежності африканських колоній, уряд Франції, намагаючись зберегти контроль над сахарськими запасами мінеральних ресурсів, видав закон про утворення так званої Спільної організації сахарських регіонів (, OCRS), до складу якої мали увійти південні райони Алжиру та північні регіони Французького Судану (тепер Малі), Нігеру та Чаду. Туареги підтримали цю ідею, оскільки нове утворення було орієнтоване на туарезький простір і відповідало їхнім прагненням створення власної незалежної держави. Проект OCRS виявився нежиттєздатним через рішучу протидію лідерів нових африканських держав та відсутність спільного прагнення до утворення цієї політичної структури серед племінних лідерів туарегів. Після провалу ідеї створення OCRS туареги виявилися розділеними між п'ятьма новими національними державами: Алжир, Лівія, Малі, Нігер та Буркіна-Фасо.
Нова ситуація змусила туарегів дотримуватись національних кордонів, побудованих незалежно від їхнього бачення світу і простору. Пам'ять про старі грабіжницькі рейди кочівників викликала бажання урядів Малі та Нігеру здійснити історичну помсту над своїми колишніми кривдниками. Особливо гострою була ситуація в Малі, де уряд Модібо Кейта почав активну політику модернізації суспільства на засадах марксистської теорії. На традиційних лідерів туарезького суспільства, оголошених «феодалами», очікували репресії. Між державою й кочівниками склалися сталі відносини взаємної недовіри. Особливо сильними сепаратистські ідеї виявилися в Адрар-Іфорасі на північному сході Малі. 1963 року туареги Адрар-Іфорасу підняли антиурядове повстання. Воно мало локальний характер і наступного року було жорстоко придушене силовими методами. Військові репресії дуже негативно вплинули на соціально-економічний розвиток Півночі Малі, був покладений початок тривалій маргіналізації туарезького суспільства.
Новим випробовуванням для туарегів стали руйнівні посухи 1970-х і 1980-х років. Вони виявилися катастрофічними для кочового суспільства. Значна частина худоби загинула, багато кочівників змушені були шукати собі притулок у жалюгідних таборах біженців у містах на півдні Малі та Нігеру. Серед осілого населення їхні скотарські навички не мали економічної цінності. Горді й самовпевнені туареги, які не займалися ручною працею, зазнавали болісного приниження, опинившись у підпорядкуванні тих, кого вони вважали своїми підданими.
Ще більш потужна хвиля туарезької міграції була спрямована на північ, переважно до Алжиру та Лівії. Особливо приваблювали молодих туарегів великі заробітки в нафтовій промисловості Лівії. На алжирському кордоні й у місті Таманрассет виникли табори біженців-туарегів. Лівійський лідер Муаммар Каддафі активно залучав туарегів до так званого Ісламського легіону, який використовувався в бойових діях на території Лівану, Палестини, Афганістану, Чаду. У різний час у лавах легіону воювало близько 5000 туарегів .
Серед молодих туарегів у Північній Африці поширився рух ішумарів (ishomar, викривлене французьке chômeur, безробітний), який створював новий менталітет, що не визнавав владу традиційних лідерів. Ішумари організували рух танекра (), що означає «пробудження, повстання». Майже два десятиліття цей рух займався у вигнанні на території Лівії та Алжиру організацією й підготовкою повстання. 1986 року відбулася конференція туарегів з Малі та Нігеру, які, апелюючи до ідеї OCRS, вирішили об'єднати свої зусилля, щоб звільнитися від влади Малі та Нігеру.
Починаючи з 1987 року, відбувалося повернення вигнанців на батьківщину. Поразка Лівії в Чаді змусила Каддафі розформувати Ісламський легіон і закликати його бійців повернутися до країн свого походження. Уряд Нігеру пообіцяв допомогу репатріантам, проте обіцянки не були виконані. У січні 1990 року Алжир вирішив повернути до Малі та Нігеру понад 25 тис. біженців-туарегів, які проживали на його території. Вони повернулися додому безробітними й обуреними, з наміром звільнити свій народ від центральної влади Малі та Нігеру. Достатньо було невеликого інциденту, щоб запалити порох повстання.
Початок повстання На початку 1990 року в Малі та Нігері були заарештовані групи молодих репатріантів, звинувачені у створенні збройних формувань. У ніч з 6 на 7 травня 1990 група молодих туарегів з 12-15 осіб на знак протесту проти затримання своїх побратимів захопила відділок поліції в місті Чинтабараден () на північному заході Нігеру (регіон Тахуа). В результаті сутичок були загиблі з обох боків. Нападники втекли. В конфлікт втрутилась армія, яка спрямувала репресії на невинних мирних туарегів у різних районах країни. Кілька сотень жертв були страчені військовими, точне їх число лишається невідомим.
Події в Чинтабарадені стали детонатором повстання туарегів не лише в Нігері, а й у Малі. 28 червня 1990 року в Малі група озброєних туарегів напала на адміністративні установи та армійські казарми в Тидармене (), округ Менака. Інша група напала на колону автомобілів американської неурядової організації World Vision. Це був початок Другого повстання туарегів у Малі.
Повстання в Малі
Перший етап (червень 1990 — січень 1991) Першою реакцією уряду Малі на нове повстання туарегів стало оголошення надзвичайного стану на Півночі та намагання повторити репресивні заходи, що були застосовані в 1960-х роках. Повторювалась практика армійського терору. Репресивні дії були спрямовані проти всіх туарегів та маврів, вони прийняли форму справжнього полювання на «білих». Щоб загасити повстання, військові допитували й страчували цивільних осіб.
Проте на цей раз туареги були набагато краще організовані та добре озброєні. Очолив повстання Народний фронт визволення Азаваду (, MPLA). Повстанські сили не були великими, але вони мали перевагу завдяки своїй мобільності, відмінному знанню місцевості та досвіду бойових дій, отриманому в Ісламському легіоні. Підрозділи армії Малі, розгорнуті на півночі країни, стояли в глухій обороні перед більш активним і досвідченим противником. Тактика повстанців полягала в тому, щоб атакувати якомога частіше. Вони нападали на військові об'єкти, захоплювали зброю, боєприпаси, бензин, легкові автомобілі та продовольство й поверталися на свої укріплені бази, розташовані у важкодоступних районах Адрар-Іфорасу.
Мирне кочове населення, намагаючись уникнути репресій з боку військових, змушене було або приєднатися до повстання, або тікати за кордон, переважно до Алжиру.
17 липня 1990 року великий загін малійської армії (близько 400 осіб піхоти та артилерії) намагався знищити табір повстанців на горі Ін-Тайкарен (), але зазнав значних втрат і змушений був відступити. Зазнала невдачі й спроба армії атакувати базу туарегів в Ессалі () біля Буреси (). Натомість напад повстанців на підрозділ малійської армії, що базувався біля колодязя Токсиміне (), у ніч на 4 вересня 1990 року виявився дуже вдалим: малійці, втративши понад 15 % особового складу, в паніці повтікали, залишивши туарегам бронемашини, міномети та ракетні установки. Повстанці мали моральну перевагу над армією Малі, вони воювали за звільнення своєї країни від малійської окупації. Малійські військові, навпаки, патріотичних мотивів не мали, військова служба давала їм стабільний дохід, кар'єрну перспективу та певні переваги над цивільним населенням. Після Токсиміне моральний дух в армії взагалі впав, а повстанці отримали відчуття своєї військової непереможності.
Туарезьке повстання було не єдиною проблемою режиму Муси Траоре. У столиці Бамако демократична опозиція та вільна преса створювали більше проблем, ніж туареги на півночі країни. Муса Траоре сподівався якнайшвидше заспокоїти Північ, щоб забрати звідти війська та приділити основну увагу подіям на Півдні. Уряд Малі відмовився від своєї непримиренності й пішов на переговори з повстанцями, яких досі вважав бандитами. Перша зустріч відбулася в Таманрассеті (Алжир) з 10 по 12 жовтня 1990 року. Народний рух Азаваду (, MPA), створений туарегами на базі MPLA на початку переговорного процесу, був офіційно визнаний урядом і став стороною переговорів. 6 січня 1991 року між повстанцями та урядом, за посередництва уряду Алжиру, було підписано угоду про припинення вогню та заявлено про наміри продовжувати переговори про остаточний мир. Ці документи називають «Таманрассетською угодою». Їх підписали начальник штабу збройних сил Малі Усман Кулібалі (Ousmane Coulibaly) та лідер MPA Іяд аг-Галі (Iyad ag Ghali) в присутності міністра внутрішніх справ Алжиру. Цікаво, що в складі урядової делегації були й традиційні лідери туарегів.
Таманрассетська угода включала більшість питань, які підіймали повстанці. Вона передбачала припинення вогню, обмін полоненими, поступове виведення армії з Півночі та передача управління цивільним службовцям, відведення військ повстанців на їхні бази, надання можливості бойовикам інтегруватися до малійської армії, створення комісії з контролю за виконанням угод. Крім того, був підписаний документ, який гарантував прискорення поточних процесів адміністративної децентралізації в Малі і спрямування фіксованої частки (47,3 %) національних інфраструктурних інвестицій Малі трьом областям Північного Малі. Передбачалося утворення нової області Кідаль на території Адрар-Іфорасу (де-юре вона почала існувати лише в серпні 1991 року). Таманрассетська угода не була виконана в повному обсязі, але вона залишалася орієнтиром для майбутніх переговорів.
Підписання угод в Таманрассеті означало тимчасове припинення активних бойових дій в Адрар-Іфорасі, яке протрималось до 1994 року. Проте угода не припинила військового протистояння на всій Півночі.
Другий етап (січень 1991 — березень 1994)