Депортація українців з Польської республіки до УРСР — акція масового примусового переселення українців (зокрема лемків), що жили на захід від нового польсько-українського кордону, на територію Української РСР у 1944—1946 роках. Загалом було переселено 482 109 осіб (122 454 українських родин). Акція ґрунтувалася на договорі, підписаному 9 вересня 1944 року між Українською РСР і новоствореним Польським комітетом національного визволення (ПКНВ). Згідно з умовами договору, етнічні українці, що мали польське громадянство до 17 вересня 1939 року, повинні були переселитися до УРСР, а етнічні поляки та євреї, які мали польське громадянство до 17 вересня 1939 року (дати радянського вторгнення в Польщу), повинні були переселитися до повоєнної Польщі. Це здійснювалося відповідно до рішень Ялтинської та Тегеранської конференцій, а також планів щодо нового польсько-українського кордону. Подібні угоди було підписано з Білоруською РСР та Литовською РСР; ці три документи зазвичай відомі як «Республіканські угоди».
Депортація не охопила всього українського населення Польщі. Тих, хто залишився, було переселено на нові північно-західні території Польщі в рамках операції «Вісла».
Правове оформлення 9 вересня 1944 в Любліні Польський комітет національного визволення (ПКНВ) уклав три міжнародні угоди (Республіканські договори) з трьома радянськими республіками: БРСР, УРСР і Литовською Радянською Соціалістичною Республікою. Офіційна назва договору між ПНР і УРСР: «Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». З польської сторони договір підписав голова ПКНВ Едвард Осубка-Моравський, з української — голова Ради Народних Комісарів УРСР Микита Хрущов. Договір передбачав добровільне переселення українців (у тому числі лемків), білорусів, росіян з 4 повітів Галичини і 7 повітів Холмщини до УРСР і повернення до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави. Щодо корінного українського населення в ще 11 повітах Галичини і 4 Холмщини, його існування заперечувалась формулюванням «в інших районах Польщі, де можуть виявитися», але також підлягало добровільному переселенню.
Договір містив і таємну частину — детальну інструкцію виконання, яку переказав польському уряду 22 вересня 1944 р. представник СРСР при ПНВК — генерал Микола Булганін.
Організація Радянська сторона визначила Головного Уповноваженого, а польська — Головного Представника. Їхні резиденції були в Любліні й Луцьку. У допомогу їм надали по два заступники, а також регіональних представників і уповноважених, експертів і допоміжний технічний персонал.
Головними представниками польського уряду у справі евакуації українського населення з Польщі були: консул Рогальський (до 30 квітня 1945) і Юзеф Беднаж (з 1 травня 1945 по 11 березня 1947). Головними уповноваженими уряду УРСР виступали Микола Підгорний і М. Ромащенко (від 1 січня 1946)
Визначено представництва районних уповноважених у регіонах: з польського боку кордону — Володава, Холм, Замостя, Красностав, Білґорай, Грубешів, Любачів, Ярослав, Перемишль, Лісько, Томашів
з українського боку кордону — Броди, Володимир-Волинський, Дрогобич, Дубно, Золочів, Кам'янка-Бузька, Ковель, Кременець, Луцьк, Львів, Рава-Руська, Рівне, Самбір, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Ходорів, Чортків
Обидві сторони застерегли для себе можливість утворення регіональних пунктів і в інших місцях.
І етап переселення
Територія, на якій відбувалась акція, охоплювала землі Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Усю її поділили на 15 районів, у кожному з котрих діяла окрема, так звана польсько-українська комісія. До повноважень цих комісій входило збирання заяв від місцевого населення, щодо виїзду, підготовка списків переселенців і евакуаційних карт, організація транспорту, тощо.
Комісії співпрацювали з місцевою адміністрацією, а також із Державною Репатріаційною Установою. Оскільки комісії не розуміли, яка загальна кількість осіб підлягає переселенню, наприкінці 1944 р. було проведено перепис населення. Критерії перепису не були ясно сформульовані, в основному національність ототожнювалася з релігійно-конфесійною належністю (греко-католики — українці, лемки, римо-католики — поляки). Він виявив існування української меншості чисельністю близько 500 тисяч осіб. Така кількість осіб стала для влади несподіванкою.
Угоди з Україною і Білоруссю передбачали, що в термін від 15 вересня до 15 жовтня 1944 року буде проведена реєстрація осіб, які хочуть переселитися, а сама операція обміну населенням продовжиться від 15 жовтня 1944 до 1 лютого 1945, що виявилося зовсім нереальним.
Заохоченнями до виїзду мало стати звільнення від всіх податків і страхових оплат, а також анулювання всіх прострочених платежів. Було обіцяно, що за залишене майно і посіви (які були описані) буде надано еквівалентом, а також гарантовано отримання землі (до 15 га) у новому місці.
Польською стороною були передбачені інші методи впливу: українське населення виключалося з аграрної реформи ПНВК, ліквідовувалося навчання в школах українською, було відмовлено у визнанні Української Греко-католицької Церкви (майно розкрадалося та руйнувалося; церкви перетворювали на склади), а діяльність Польської Автокефальної Православної Церкви значно обмежувалася.
Незважаючи на ці методи впливу, українське населення не дуже охоче наважувалося на виїзд з етнічних земель. Попри те — при добровільному чи промусовому виселенні Польська влада не захищала від грабунку особистого майна, після чого населення (також не забезпечене житлом та продовольством і від приймаючої сторони) було змушене самостійно пристосовуватися на нових територіях обмінюючи худобу, одяг та елементи побуту на їжу житло.
І етап репатріації тривав від 15 жовтня до 31 грудня 1944. За цей період з Польщі виїхало 19 899 українців (5 035 родин), серед яких: — 4 025 осіб з Холмського повіту, — 3 902 особи з Грубешівського повіту, — 3 380 осіб з Томашівського повіту, — 1 862 особи з Замойського повіту.
Це були в основному мешканці тих сіл, котрі були спалені весною і влітку 1944 року польськими партизанськими загонами.
ІІ етап переселення Другий етап тривав з 1 січня до кінця серпня 1945.
Взимку репатріація була призупинена через складні погодні умови. Навесні 1945 р. виїхали мешканці зруйнованих при відступі німецьких військ та сусідніх сіл поблизу Лупківського і Дукельського перевалів. Це була, практично, остання група осіб, які добровільно зголосилися на виїзд до СРСР. До половини 1945 року (доки ще застосовували засади добровільності) виїхало близько 80 000 осіб.
У зв'язку зі слабким відгуком серед українців влада згодилася на перемовини. 24 липня 1945 року організовано зустріч представників польського уряду з кільканадцятьма представниками українського населення (Й. Константинович, М. Королько, П. Дудка, В. Войтович, Й. Чолій, І. Візерук, А. Назаревич, Й. Масляк та інші) ()Protokół konferencji w Ministerstwie Administracji Publicznej z udziałem delegatów ludności ukraińskiej, Archiwum Akt Nowych, VI Oddział, KC PPR, 295/VII-158,k. 1-7, яких запросив особисто польський прем'єр Едвард Осубка-Моравський (). Українські делегати заявили, що: не мають бажання залишати землю, на якій проживали споконвічно; вважають себе польськими громадянами й очікують ставлення до себе згідно з Конституцією Речі Посполитої; вимагають рівності в доступі до земельної реформи; вимагають свободи відправляти релігійні потреби; вимагають відкриття шкіл з українською мовою навчання; вимагають дозволу на відновлення українського кооперативного руху; просять згоди на створення української демократичної партії; просять про амністію для звинувачених за політичними статтями.
Польський уряд взяв на себе зобов'язання виконати більшість пунктів заяви після закінчення акції.
Проте, згодом у Варшаві було прийнято рішення про примусове переселення українців, котрі залишились на території Польщі. Задля ефективності операції до українського населення були застосовані статті з довоєнного права, котре давало можливість виселення з прикордонних районів держави осіб, чия присутність там «загрожувала безпеці Польщі». Під депортацію також підпадали українці, котрі в той час служили у Червоній Армії, причому це було зроблено також на основі довоєнного розпорядження, котре позбавляло польського громадянства осіб, які служать в іноземній армії[Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej (IPN), Nr 8 wrzesień 2001, s. 39].
22 серпня 1945 року відбулась нарада у міністра громадської адміністрації Польщі, в якій взяв участь начальник Генштабу генерал Кориця і на якій вирішено оголосити українському населенню про 14-денний термін його виїзду в УРСР. В іншому випадку передбачалося застосування примусових засобів виселення.
ІІІ етап переселення
22 серпня 1945 року польська комуністична влада направила в райони виселення частини третьої, восьмої і дев'ятої дивізій польської армії. До їх завдань входило забезпечення процесу виселення та конвоювання виселених до збірних пунктів, а також охорона залишеного майна. Дивізії розпочали свою діяльність з вересня 1945 року.
Третій етап тривав з 1 вересня по 31 грудня 1945 року. На даному етапі польською владою виселено 81 806 осіб (22 854 сімей).
Насильницька депортація спочатку охопила чотири повіти: Ліський, Перемишльський, Сяноцький і Любачівський. У міру розвитку акції депортації військові підрозділи передислоковувалися до решти повітів, населених українцями. На Лемківщині розпочато виселення з місцевості, котра лежала в приграничній смузі, використовуючи як правову підставу розпорядження міністра внутрішніх справ Польщі від 22 січня 1937 року про прикордонну зону держави.
3 вересня до південно-східної Польщі вирушили 3, 8 і 9-та дивізії Війська Польського, на яких покладалося виселення українців, причому Управління безпеки в Ряшеві дав вказівку виселяти навіть мішані родини, якщо батько не був поляком.
6 вересня 1945 в с. Тисова Перемишльського повіту Ряшівського воєводства вночі загін УПА (30 осіб) атакував батальйон Війська Польського, який здійснював депортацію українського населення; попри значні втрати повстанцям вдалося на деякий час припинити переселенську акцію.
Депортація супроводжувалась репресіями. 10 вересня єпископ Перемиський Й. Коциловський передав двома посланцями в американське і британське посольства інформацію про характер польсько-українського трансферу, надужиття утисків й порушення прав громадян, які при цьому мали місце, а також прохання про допомогу. 21 вересня 1945 року був уперше заарештований греко-католицький єпископ Перемишльський Йосафат Коциловський. Влада безуспішно намагалась примусити його видати відозву, яка б закликала вірних і духовенство УГКЦ до виїзду в УРСР.
У відповідь на примусове переселення провідник УПА в Польщі полковник «Орест» 9 вересня 1945 видав наказ про наступ проти комісій з переселення і польських військ, що супроводжували депортованих, а також спалювання спорожнілих поселень з метою затримки їх заселення поляками. Також нападам піддавались залізничні лінії, станції, мости і шляхопроводи. Аналогічні накази видавав провідник УПА «Стяг».
Це рішення викликало в польському суспільстві відчуття реальної загрози й дало польській владі додатковий аргумент на користь примусовості виселення. Відчувши загрозу з боку УПА, польський уряд інтенсифікував дії щодо депортації українського населення.
11 вересня в містечку Лісок провідник ОУН 5-го району Ігор і пропагандист цього ж району «Сокіл» провели конспіративну зустріч з головою комітету Польської робітничої партії Станіславом Гером і обговорили можливості протидії переселенській акції.
11 жовтня в Грубешівському повіті (Польща) українські повстанські підрозділи, протидіючи акції переселення, підпалили пусті села Черничин, Черничинок, Теребінь, Теребінець, Масломичі, Метелин з хуторами.
IV етап переселення Четвертий етап тривав з 1 січня по 15 червня 1946.