Сталінські репресії (), що проходили від кінця 1920-х до початку 1950-х років у Азербайджанській Радянській Соціалістичній Республіці, торкнулися всього населення Азербайджану, включно з партійними і державними працівниками, духовенством, інтелігенцією і заможними селянами. Репресії полягали в переслідуванні людей за підозрою в контрреволюційній діяльності, шпигунстві, антирадянській агітації, а також переслідуванні куркулів, що перешкоджали націоналізації майна, депортації населення в інші регіони СРСР.

Репресії, пік яких припав на 1937—1938 роки (Великий терор (або єжовщина)), проводилися за участі органів НКВС у відповідності з інструкціями вищестоячих органів. Вони припали на епоху М. Д. Багірова, який очолював Азербайджан протягом двадцяти років. Його ім'я в радянській літературі зазвичай асоціювався з темою масових репресій 1930-х років і він, як правило, змальовувався в таких роботах як провідний ініціатор репресій 1937—1938 років у республіці. Ясного визначення ступеня відповідальності М. Д. Багірова за те, що трапилося література епохи перебудови і після неї так і не дала. Шведський політолог називав його «азербайджанським Сталіним», а радянсько-російський філософ і історик Дмитро Фурман — «азербайджанським Берією».

Вступ Коріння репресій сходять до періоду, що передував приходу Й. В. Сталіна до одноосібної влади. Звинувачення у троцькізмі, націоналізмі, шкідництві, шпигунстві тощо випливали зі складної партійної, політичної та соціально-економічної атмосфери першої половини XX століття. Офіційною ідеологічною основою сталінських репресій стала концепція «посилення класової боротьби у міру завершення будівництва соціалізму», сформульована Й. В. Сталіним на пленумі ЦК ВКП(б) у липні 1928 року.

Однак про причини Великого терору висловлені різні точки зору. Наприклад, ветеран партії З. Н. Нємцова, яка пройшла через сталінські табори, в інтерв'ю журналу «Огонёк» за 1988 рік переконувала в тому, що репресії 1937—1938 років організували білогвардійці і жандарми, що пробралися в органи НКВС у Москві та Ленінграді.

Передісторія

Прихід до влади Й. В. Сталіна

РКП(б) до моменту роботи Сталіна в секретаріаті Починаючи від своєї появи, більшовицьке крило російської соціал-демократії було практично безперервно занурене у внутрішню фракційну боротьбу. Разом з тим, однією з основних конкурентних переваг більшовиків у гострій боротьбі періоду революції та громадянської війни була внутрішня згуртованість, жорстка централізована організація на чолі з харизматичним лідером, яким був Ленін. Якщо партія есерів вже до кінця 1917 року розвалилася на частини і виділена з неї самостійна партія лівих есерів згодом розкололася, а меншовицька партія аж до революції фактично розпалася на ворогуючі фракції, то більшовикам, незважаючи на всі свої розбіжності, вдавалося зберігати єдність.

До кінця громадянської війни ситуація різко змінилася. Партія стала фактично єдиною легальною політичною організацією на території РСФРР, ЗСФРР, Української і Білоруської РСР, які 1922 року об'єдналися в Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). При цьому змінився і склад більшовицької партії. В ході громадянської війни вона втратила цвіт бойових сил, та й відразу після соціалістичного перевороту її класовий склад почав змінюватися. Якщо до початку 1917 року партія на 60,2 % складалася з робітників, 25,8 % — службовців, 7,6 % — селян, 6,4 % — інших, то до початку 1922 року частка робітників впала до 37,3 %, службовців — до 23,1 %, а селян зросла до 32,1 %, інших — 7,5 %. Вона стала поповнюватися вихідцями з інших класів, а також членами колишніх партій. В березні 1922 року Ленін констатував наплив у партію дрібнобуржуазних елементів під виглядом робітників, що створювало небезпеку їх переваги. Організатор масових репресій, прокурор СРСР А. Я. Вишинський до 1920 року був меншовиком, який притому підписав ордер на арешт Леніна 1917 року (Вишинський «теоретично» виправдовував репресії проти «ворогів народу», йому належить теза, згідно з якою на обвинувачуваному лежить тягар доведення виправдальних обставин)Уголовно-процессуальное право Российской Федерации: учебник/ Отв.ред. Петрухин И. Л.,Михайловская И. Б., 2011, с. 49. Ще один колишній меншовик , який був одним з головних співробітників ненависного Леніну видання — меншовицької газети «», за Сталіна став одним із чільних співробітників газети «Правда». Начальником Генштабу Червоної армії за Сталіна був колишній правий есер, маршал О. І. Єгоров. Оголошений після смерті Леніна так званий призвів до масового збільшення числа членів партії, що не розділяли більшовицьких переконань, але розраховували зробити кар'єру. І попри це 1929 року комуністи становили незначну частку працівників навіть народних комісаріатів (наркоматів) і найважливіших відомств: у наркомземі домінували колишні есери, а у Вищій раді народного господарства — колишні меншовики.

До 1922 року партійна система виглядала так. У період між з'їздами партії, вищим партійним органом був Центральний комітет РКП(б) — ЦК РКП(б). Найвпливовіші члени ЦК входили до складу Політичного бюро ЦК — Політбюро ЦК РКП(б), яке виконувало роль керівного органу між пленумами ЦК. Крім них, рішеннями кадрових та організаційних питань займалося Організаційне бюро ЦК — Оргбюро ЦК РКП(б), але був ще Секретаріат ЦК як організаційно-технічний апарат.

Сам Ленін не займав у партії ніяких постів, крім членства в Політбюро, на засіданнях якого він головував (у разі відсутності, його заміняв, як правило, Л. Б. Каменєв). Він критично ставився до діяльності відповідального секретаря (керівника) Секретаріату В. М. Молотова, якому на початку 1922 року писав: «Влада у ЦеКа величезна. Можливості — гігантські… І ця гігантська комуністична справа вщент загиджена тупим бюрократизмом». Необхідне було організаційне зміцнення керівництва партії і незабаром заснували посаду генерального секретаря ЦК (генсека), яку зайняв Й. В. Сталін. Проєкт постанови Пленуму ЦК РКП(б) «Про організацію роботи Секретаріату» підписав сам Ленін, що свідчило про його підтримку кандидатури Сталіна, але, за словами радянського історика Ю. С. Борисова, Ленін «виходив з обґрунтованих ним поглядів на поєднання партійної та державної діяльності двох типів керівників: широко мислячого політика, здатного налагодити колективну роботу, і як його помічника — твердого адміністратора. Та ж ідея була в основі зміцнення Секретаріату ЦК… Рішення ж великих політичних і організаційних проблем покладалося на Політбюро і Оргбюро ЦК».

Сталін у секретаріаті. Внутрішньопартійна боротьба у ВКП(б) З приходом Сталіна в апарат ЦК генеральним секретарем ЦК, вплив центрального партійного апарату розширюється. Відбуваються зміни в партійному житті та системі. Починаючи з 1925 року статутні терміни скликання з'їздів та конференцій партії стали порушуватися, а бюрократичні тенденції в роботі партійного і державного апарату посилюватися. ЦК починає грати роль «внутрішньопартійного парламенту», до Секретаріату переходить роль виконавчого органу, а діяльність Оргбюро злилася з Секретаріатом. Політбюро зазвичай збиралося раз на тиждень по четвергах, але, як писав один комуніст, «протягом решти шести днів Сталін контролював партію через свій апарат». До кінця 1920-х років Сталін зосередив у своїх руках таку значну особисту владу, що посада генсека стала асоціюватися з вищою посадою в партійному керівництві, хоча не передбачав її існування. Закладену Сталіним систему розгромлені опозиціонери стануть іменувати «диктатурою секретаріату» (Бухарін назве це «секретарським режимом»). Відбувається зрощення партійного і державного апарату.

Після третього інсульту, В. І. Ленін остаточно відійшов від політичної діяльності. На перше місце вийшло питання про те, хто стане його наступником. На цьому тлі у верхах Комуністичної партії (більшовики перейменували партію 1918 року) . В роки революції і громадянської війни другою особою в державі фактично став Л. Троцький. Він був великим теоретиком, його погляди лягли в основу троцькізму — іншого різновиду марксизму (офіційною ж ідеологією в СРСР була ленінська версія марксизму), з ним було пов'язано створення Червоної Армії. Однак, особистість і методи Троцького викликали відторгнення в лавах «старих більшовиків». Результатом цього стала поява неформальної «трійки» Г. О. Зінов'єв — Л. Б. Каменєв — Сталін, яка зібрала тверду більшість у Політбюро і ЦК. Більшість XIII партконференції звинуватила Троцького в порушенні резолюції X з'їзду «Про єдність партії», і «соціал-демократичний ухил». XIII з'їзд РКП(б) у травні 1924 року став для Троцького ще серйознішою поразкою. Практично одностайно делегати оголосили «троцькізм» — «ворожим ленінізму дрібнобуржуазним вченням».

Після того, як у січні 1925 року Л. Троцького зняли з ключових постів наркомвійськмора і голреввійськради, керівна «трійка» Зінов'єв — Каменєв — Сталін негайно розвалилася. Для противаги Сталін волів на даному етапі спертися на групу М. І. Бухаріна — О. І. Рикова — М. П. Томського. Однак 1926 року Зінов'єв і Каменєв були зняті з ключових постів глав московської та ленінградської парторганізацій. Після цього Зінов'єв і Каменєв несподівано об'єдналися з Троцьким в «Об'єднану опозицію» («троцькістсько-зінов'євський блок»), але 1927 року всіх трьох виключили з партії.

Після розгрому лівої опозиції, у зв'язку з різкою зміною політичного курсу партії щодо села, викликаного продовольчою кризою 1927 року, всередині партії формується з М. І. Бухаріна, О. І. Рикова і М. П. Томського.

1927 року відбулися низка подій, що послужили розгортанню в країні сталінських репресій. У травні консервативний уряд Англії (приходу цього уряду до влади сприяв, зокрема, фальшивий лист Зінов'єва, складений одним російським емігрантом) розірвав дипломатичні відносини з Радянським Союзом і вже 1 червня газета «Правда» опублікувала звернення ЦК ВКП(б) «Про загрозу воєнної небезпеки», в якому говорилося, що «війна може бути нам нав'язана, незважаючи на всі наші зусилля зберегти мир. До цього найгіршого випадку потрібно готуватися всім трудящим, і насамперед Комуністичній партії».

Через кілька днів, 7 червня, у Варшаві монархіст убив радянського посла П. Л. Войкова. Оскільки невеликі залишки монархічних і взагалі білих сил продовжували перебувати в опозиції, то репресії насамперед обрушилися на них, оскільки вбивство Войкова служило підставою «для повного розгрому монархічних і білогвардійських осередків у всіх частинах СРСР». «Військова загроза» в особі Англії стала приводом для подальших дій як проти внутрішньопартійних суперників, так і опозиційних сил. Влітку того ж року ОДПУ провело арешти монархістів і різного роду білогвардійців, які охопили колишніх білих, поміщиків, «куркулів і буржуїв», «торговців», «попів і церковників», причому вони припали переважно на села зернових районів. Тоді ж Сталіну вдалося зломити опір групи Бухаріна і «протиснути» рішення про виключення зі складу ЦК «агентів об'єднаної опозиції» — Л. Д. Троцького і Г. О. Зінов'єва.

18 січня 1929 року позасудовий орган — Особлива нарада при колегії ОДПУ — постановляє вислати Троцького з СРСР. У листопаді того ж року М. І. Бухаріна вивели з Політбюро, а наступного року це спіткало О. І. Рикова і М. П. Томського і, таким чином, в керівництві партії не залишилося нікого, крім Сталіна, з тих, хто був обраний членом Політбюро ЦК за Леніна. Сталін оголосив 1929 рік «роком великого перелому». Стратегічними цілями держави було декларовано індустріалізацію, колективізацію і культурну революцію.

Внутрішньополітичне життя Азербайджану 1920-х років

Походження АКП(б) та її взаємозв'язок з РКП(б)