Аркебу́з (аркебу́за, гаркебу́з) — ручна вогнепальна зброя, ранній варіант довгої дульнозарядної рушниці. Типовий аркебуз мав калібр 12—15 мм, довжину ствола близько 0,6—1 м і вагу порядку 4,5—5 кг.
Аркебуз з'явився наприкінці XV століття як подальший розвиток середньовічних ручниць і гаківниць з видовженими стволами, ґнотовими замками й дерев'яними ложами. Протягом XVI століття він увійшов у масовий вжиток у європейської піхоти, витіснивши лук з арбалетом і ставши першою масовою вогнепальною зброєю піхоти. В Європі, зокрема серед козаків, був поширений в XVI—XVII сторіччях. Ранньомодерна глобалізація та європейська експансія поширили аркебузи світом, тому їх узяли на озброєння в багатьох країнах, включно з Індією, Китаєм і Японією. Озброєні аркебузами солдати називалися аркебузирами, кінні — кінними аркебузирами.
Протягом XVI століття аркебуз поступово поступався мушкету — потужнішій і важчій рушниці, здатній пробивати найважчі обладунки. З часом мушкет ставав усе легшим і зручнішим, тож різниця між ним і аркебузом розмивалася, однак нову зброю переважно називали мушкетами.
Термінологія
Етимологія Слово аркебуз в українській мові походить від за посередництва польської. Етимологічний словник української мови його разом з виводить з , що походить від свн. , утвореного з hâken «крюк, гак» і bühse «отвір; гармата». За іншими версіями, французьке слово зводиться прямо до або . Зміна у вимові пояснюється впливом або «лук».
Вжиток
В сучасних українських словниках і енциклопедіях присутні варіанти аркебуз, гаркебуз та аркебуза. В козацькій Україні XVI століття аркебузи називали переважно рушницями або самопалами, також була знана назва гаркабуз. У Московії аркебузи називали пищалями.Порох // Военная энциклопедия Сытина (1911—1915). Вікіджерела.. В англійській мові існував синонім caliver, також аркебузи називають словом musket, як і мушкети. Відомо про термін аркебузування, як синонім до смертної кари розстрілом.
У вузькому значенні аркебуз — довга гладкоствольна рушниця з ґнотовим замком, однак межі значень змінювались упродовж історії та різняться між джерелами. Слово arquebuse, як і його когнати, спочатку позначало гаківниці — різновид вогнепальної зброї XV століття, що мав гак під стволом для ведення вогню з-за фортечної стіни. В англійській мові донині словом arquebus можуть позначати гаківниці навіть без замка. В українських енциклопедіях подано суперечливі означення: ЕІУ пише про наявність коліщатого або кременевого замка, тоді як ВУЕ та УСЕ — про ґнотовий, однак джерела засвідчують ужиток усіх трьох замків, серед яких ґнотовий був основним. Історик вважав, що на початку XVII століття аркебузи були здебільшого витіснені мушкетами, тому значення слова перейшло від піхотної ґнотової рушниці до кавалерійського карабіна з коліщатим замком.
Історія Передумови
Димний порох було винайдено в Китаї в IX столітті. Після кількох століть розвитку порохової зброї в XIII столітті там з'явилась перша повноцінна вогнепальна зброя з металевими стволами, зокрема примітивні ручні гарматки (ручниці, скопітуси). До Європи вона потрапила в першій половині XIV століття, й уже в середині століття там також почали з'являтися перші ручниці. Це була примітивна зброя, для стрільби з якої потрібно було вільною рукою підносити ґніт до запалювального отвору, що було незручно й унеможливлювало прицільну стрільбу.
Упродовж XV століття завдяки гранульованому пороху ручниці набували поширення в Європі, конкуруючи з арбалетами, які також ставали потужнішими. Будова ручниць змінювалася: стволи ставали все довшими, що забезпечувало вищу початкову швидкість кулі та влучність. Поступово розвивалися зручніші дерев'яні ложі, а з середини століття подекуди з'являлись плечові приклади. Великі ручниці часто отримували металевий гак під стволом; їх називають гаківницями, на позначення яких і з'явилось слово arquebuse. Стволи на цей час були майже винятково ковані з заліза, бронза вийшла з ужитку до XVIII століття, коли з неї почали робити стволи мушкетонів і пістолів. З появою ефективнішої зброї гаківниці не вийшли з ужитку, зокрема, впродовж XVI—XVII століть ними користувалися запорозькі козаки.
Іншим важливим напрямком розвитку ручниць і гаківниць був замок — механізм, що дозволяв підпалення метального заряду без зняття руки зі зброї. Перше зображення такого механізму датоване 1411 роком: на ньому присутня ручниця з — S-подібним пристроєм, що при натисканні на важіль провертається навколо осі й притискає горючий матеріал (ґніт абощо) до запалювального отвору. Поступово цей вид замка отримав пружину та кришку запалювальної полиці, утворивши класичний ґнотовий замок. В Османській імперії серпентинний замок також існував у середині XV століття, до того ж османи розвинули його у свій специфічний спосіб.
Поява аркебуза
До 1470-х —1480-х років з'явилися сформовані аркебузи, зовнішній вигляд яких нагадує сучасну стрілецьку зброю. Їхній калібр становив типово 12—15 мм замість 20—25 мм у давніших ручниць, ствол міг бути близько метра завдовжки. Дульна швидкість кулі могла досягати 450 м/с. Такі зразки зображені в Дібольда Шиллінга, написаній упродовж 1478—1483: на ілюстраціях стрільці прицілюються, вклавши зброю в плече, вирівнявши лінію зору зі стволом і не віднімаючи руки від руків'я — що стало можливим тільки з замком. Це була потужна, недорога (в порівнянні з арбалетом) та зручна зброя, концепція якої надалі майже не змінювалась. Цю ідею підкреслює англомовний вислів lock, stock, and barrel (дослівно «замок, ложа та ствол»), що фігурально означає «цілком, повністю».
В Османській імперії з XV століття розвивались власні аналоги, що звались () та мали схожі до європейських аркебузів характеристики. , що був розвитком серпентинного, до 1526 досягнув Індії й до 1560 — Китаю, ставши основним видом замка в континентальній Азії.
Застосування в Європі Аркебузи вперше показали свою дієвість у (1503). Іспанські аркебузири під проводом «Ель Гран Капітана» зайняли оборонну позицію на схилі виноградника, викопали рів і завдали важких втрат своїм вогнем французькій кінноті та найманим пікінерам. Ідеї Кордоби мали значний вплив і в подальші десятиліття. Битва при Павії (1525) остаточно затвердила репутацію іспанської піхоти, коли вона знову окопалася і розгромила французьку кінноту за підтримки пікінерів і алебардистів. Військовик Ґійом де Боніве, який загинув у тій битві, перед тим назвав іспанських аркебузирів «дияволами».
На 1520-ті аркебузи майже витіснили арбалети в Європі,Sir Ralph Payne-Gallwey (1995). The Book of the Crossbow. Dover. , pp. 48–53 однак луки залишалися актуальною зброєю в багатьох арміях поза Західною Європою. Зокрема, їх продовжували використовувати китайці, особливо за династії Цін (1636—1912). До 20-х років XVIII століття ними активно користувались і козаки.
Упродовж XVI—XVII століть основу європейської піхоти становили стрілецько-пікінерські формування, що складались зі стрільців (аркебузирів та/або мушкетерів) і пікінерів, де останні передусім захищали стрільців від кінноти. Одним із найважливіших доповнень до тактики стрільців став залповий вогонь, який розвинувся протягом XVI століття. В найпримітивнішій формі його застосовували іспанські аркебузири ще при Черіньйолі та Павії, також існують припущення щодо османських військ у битві при Могачі (1526). Повноцінну залпову стрільбу з контрмаршем, які дозволяли стрільцям організовано стріляти й відходити на перезаряджання, приписують нідерландському військовому реформатору Моріцу Оранському в 1590-ті. Його тактика дозволяла компенсувати низьку швидкострільність тогочасної зброї.
Разом із розвитком піхотних тактик і зброї протягом XVI—XVII століть частка стрільців зростала, а пікінерів — зменшувалася. Наприклад, в іспанських терціях на момент офіційного формування 1536 року співвідношення пікінерів і аркебузирів становило 10:2. У 1560 році пропорція була 8:2, хоча на практиці третина бійців, що рахувалися як пікінери, брала до рук аркебузи — на полі бою їх цінували значно більше й престижність була вища. У нідерландських батальйонах наприкінці XVI століття пікінерів і стрільців було порівну. Наприкінці XVI століття частка стрільців у арміях становила вже до 40%. Західноєвропейські армії також використовували кінних аркебузирів, які зазвичай спішувалися для пострілу, як драгуни, але могли вести вогонь і з сідла.
У XVI столітті аркебузи поширилися і в Східній Європі, однак там замість пік зазвичай використовували списи та іншу держакову зброю. Аркебузи були знані в Україні впродовж XVI—XVIII століть серед козаків і шляхти. Рушниця разом зі списом і шаблею утворила комплекс озброєння козака, хоча деякі з них продовжували використовувати композитний лук. В 1550 році московський цар Іван IV Грозний започаткував армію стрільців, озброєних ручними пищалями, подібними до європейських аркебузів, а також бердишами — сокирами, що виконували роль підсошків для стрільби.
Організована стрільба та спільнодія піхотинців потребувала піхотної муштри та злагодженості. В результаті європейські піхотні армії ставали все більш дисциплінованими та професійними. Ці зміни частина істориків називає Мілітарною революцією. Упродовж ранньомодерного періоду відбувалася глобалізація, внаслідок якої збройні технології поширювалися світом. Добре озброєна та дисциплінована піхота разом з іншими військовими новаціями, зокрема гарматними вітрильниками і бастіонними фортецями, сприяла світовій колонізації європейців. Методи ведення війни також глобалізувалися, аркебузами та гарматами озброїлися війська по всьому світу. Були аркебузи на озброєнні і в іспанських конкістадорів під час завоювання Америки. Там їх використовували рідше, ніж у Європі, через проблеми з постачанням боєприпасів, однак вони були дієвою психологічною зброєю.
Аркебуз був не єдиним видом піхотної зброї в Європі. На початку XVI століття в Іспанії з'явився мушкет — важча та потужніша рушниця, здатна пробивати будь-які обладунки. Його калібр становив типово 18—22 мм, вага — близько 7,5—8 кг. Суттєвої різниці в будові між аркебузом і мушкетом не було: обидва були довгими, гладкоствольними, ґнотовими рушницями, але велика маса мушкета потребувала стрільби з підсошка. Завдяки потужності та бронепробивності мушкет поступово витісняв аркебуз і займав роль основної піхотної зброї. 1567 року Фернандо Альварес де Толедо наказав до кожної роти аркебузирів у терціях додати 15 мушкетерів, а в Нідерландах 1609 року повністю відмовилися від аркебузів на користь мушкетів. Втім, остаточно витіснити аркебуз мушкет не зміг. Іспанський звіт 1601 року перелічував 1237 мушкетерів, 2117 аркебузирів і 2001 пікінера, а реформа 1632 року вимагала в кожній роті терції 90 аркебузирів, 40 мушкетерів і 60 пікінерів. Застосовували аркебузи й шведські війська щонайменше до 1630-х.
Велика маса мушкетів була проблемою, тому з кінця XVI століття їх полегшували за допомогою менш масивних лож і якісніших стволів, подекуди коротших. Типовий нідерландський мушкет станом на 1599 рік мав калібр 19,7 мм і масу 6—6,5 кг. Один зі збережених шведських мушкетів, датований між 1600 і 1630 роками з калібром 20 мм і довжиною ствола 115,5 см, важив усього 4,1 кг. Полегшення мушкетів привело до відмови від підсошків, внаслідок чого різниця між мушкетом і аркебузом стерлась остаточно, однак термін аркебуз з часом вийшов з ужитку для піхотної рушниці, тоді як мушкетами продовжили називати наступні покоління зброї аж до XIX століття. Тобто, мушкет XVII століття загалом мав ті самі властивості, що й аркебуз. Легкі кіннотні рушниці надалі зазвичай називали карабінами.
Поява та застосування в Азії До Індії стрілецька зброя потрапила близько 1500 року, перші надійні свідчення про аркебуз датовані 1518 роком. Особливо успішним був могольський правитель Бабур, який завдяки стрільцям здобув перемогу в Паніпатській битві (1526) й надалі успішно збільшував своє військо стрільців. Достеменно відомо, що у середині століття в Індії та Середній Азії використовувалися аркебузи османського зразка.